Історія

Флорівський монастир (частіше вживають саме коротку назву) — єдина жіноча обитель Києва, існуюча з епохи середньовіччя. 17 травня 1566 польський корольqip-shot-screen-003 Сигізмунд II Август затвердив протоієрея Якова Гулькевича, а також його сина і «нащадків його до того придатних», в праві «держати (займати місце священика) монастир Флора і Лавра», яке він дав Київським воєводою князем Василем-Костянтином Острозьким і Київським митрополитом.

Онук о. Якова і син його сина Богуша монах Києво-Печерської Лаври Іоанн Гулькевич, будучи спрямований на служіння в Слуцький монастир і убачая гідну турботу про Флорівської обителі з боку ігумеqip-shot-screen-004ні Агафії Гуменецької, віддав їй свої права грамотою від 12 травня 1642 року (з опису 1773 р. відомо, що 1639 р. При ігумені Єфросинії Ульскій Флорівський монастир згорів, а з грамоти короля Владислава від 27 грудня 1646 г. відомо — що на момент смерті цієї ігумені монастирська церква була «постаріла» і «зубожена». Літопис Єрлича повідомляє, що при спаленні поляками Києва в 1651 р. монастир знову постраждав від пожежі, ймовірно, він швидко був відновлений, так як вже 1655 р. ігуменя Агафія зробила багатий внесок в Межигірську обитель).

У зв’язку з початком будівництва царем Петром I великої земляної фортеці навколо Києво-Печерської Лаври і розміщенням військового складу в дівочомуqip-shot-screen-005 Вознесенському монастирі навпроти лаврських Св. Врат, насельниць цієї обителі перевели в 1711 р. до Флорівського монастиря. Угіддя зачиненої обителі також були приписані до Флорівського монастиря, який став називатися Вознесенсько-Флорівським.

У 1757 р. у обителі прийняла постриг з ім’ям Нектарія і до самої смерті в 1771 р. жила княгиня Наталія Долгорукова. Дочка сподвижника Петра I фельдмаршала Бориса Шереметьєва, вона народилася в м. Лубнах в 1714 р. У 1729 р. Наталія була заручена з другом Петра II князем Іваном Олексійовичем 38_n-b-_sheremeteva_grafinya-_1730_g-_neizvestnyi_hudozhnik-_muzei-usadba_kuskovoДолгоруковим. Незабаром Петро II помер, і на престол зійшла Анна Іванівна, а Долгорукови виявилися в опалі. Багато радили Наталії розірвати заручини, але дівчина, по щирій любові до Івана Олексійовича і по совісті ( «чесна чи це совість, коли він був великим, то я з радістю за нього йшла, а коли він став нещасливий, відмовити йому»), вступила з ним в шлюб (1730). На наступний день після вінчання, подружжя сповістили про заслання. У Сибіру у них народилися діти Михайло (1731) і Димитрій (+1738). Перед народженням молодшого, Івана Олексійовича відвезли у Новгород, де в 1739 р. четвертували. З дозволу цариці в 1740 р. Наталія оселилася в Москві і присвятила себе вихованню дітей. Коли старший син поступив на військову службу і одружився, вона пішла до Флорівського монастиря, а молодший син оселився в Києво-Печерській  Лаврі. У 1767 р. м. Нектарія описала для сина Михайла і його дружини своє життя з дитинства до приїзду в Сибір, а також прийняла схиму. У 1769 р. на руках подвижниці помер важко хворий син Димитрій. Його поховали біля входу в Успенський собор Лаври. Тамо ж, згодом, було віддане похованню і тіло м. Нектарії. У 1810 р. онук Іван Михайлович надрdolgorukova-2укував її «Своеручные записки», які зробили княгиню 1-й мемуаристкою Росії і неодноразово перевидавалися. «Не хвалюся своїм терпінням, але від милості Божої похвалюся, що Він мені дав стільки сили, що я перенесла … Неможливо б людині смертній такі удари понести, коли б не більше сила Господня підкріплювала … Я довела світу, що я в любові вірна: у всіх злиднях я була для свого чоловіка товариш … У всіх бідах, ніколи не каялася, для чого я за нього пішла … Не тужу, що мій вік пропав, але дякую Богові моєму, що Він мені дав знати таку людину, який був того вартий, щоб мені за любов життям своїм заплатити», — писала м. Нектарія. Подвиг її жертовної любові оспівали у віршах Кондратій Рилєєв, Іван Козлов (в його поемі про княгиню відображено переказ, що перед постригом вона кинула вінчальну обручку в Дніпро), Микола Некрасов (поема «Російські жінки»: «Нехай довговічніше мармур могил, / Чим хрест дерев’яний в пустелі, / але світ Долгорукої ще не забув, / а Бірона нема і в помині»).

В сер. XVIII ст. у Флорівському монастирі почала свій чернечий шлях прп. Олександра Дівеєвська († 1789), в миру Агафія Семенівна Мельгунова — 21606засновниця Серафимо-Дівеєвського жіночого монастиря в Росії. Родом з нижегородських дворян, рано овдовіла рязанська поміщиця Агафія приїхала з 3-річну дочкою до Києва, де прийняла таємний постриг і удостоїлася видіння Пресвятої Богородиці, Яка веліла Мельгуновій йти мандрувати на північ Росії і на зазначеному Богом місці заснувати «4-й уділ» ( після Грузії, Афона, Києва) Божої Матері. Таким місцем стало с. Дівеєво, де прп. Олександра заснувала жіночу общину, взяту пізніше під опіку прп. Серафима Саровського — ченцем сусідньої Саровської пустелі.

В 1-й пол. XIX ст. в монастирі закінчила свій земний шлях прп. Олена Києво-Флорівська, в миру Катерина Олексіївна Бехтеєва. Вона народилася в 1756 р. в знатній сім’ї у м. Задонську. Другом Бехтеєвих був свт. Тихон Задонський († 1783), спілкування з яким вплинуло на бажання юної Катерини обрати чернецтво. У 1774 р. дівчина таємно пішла в Воронезький жіночий монастир. Генерал Олексій Бехтеєв зумів відшукати дочку, але, прислухавшись до слів ігумені, до якої юна подвижниця звернулась про заступництво, — пробачив Катерину і прийняв її вибір. Коли речі покійного свт. Тихона роздавали, за заповітом, біднякам, черниці Олені (при її старанних молитвах) дісталася труна, не використана при похованні владики (приготована самим архіпастирем, вона не вмістила його тіло в повномуimg_7727 архієрейському облаченні). Дивлячись на особливе благочестя м. Олени, до неї за порадами про духовне життя почали звертатися миряни. Це викликало заздрість ігумені, і вона, звів наклеп на м. Олену, домоглася вигнання її з монастиря. Зміцнюючи подвижницю, їй явився уві сні свт. Тихон і обіцяв: «Я тебе за твою втрату винагороджу втішенням, якого не чекаєш». Щоб підтримати невинну діву, разом з нею покинула обитель близька їй черниця Євгенія. Духовні сестри зняли житло під Києвом, і щодня відвідували Києво-Печерську Лавру. Коли закінчився передбачений законом термін вигнання за уявні провини, сестри придбали келію у Флорівській обителі, але лаврський старець Михайло не благословив поселятися там, сказавши, що ця келія незручна. Пожежа Подолу 1811 р. погубила цю келію і підтвердила пророцтво старця. Через чутки, що монастир відновлюватися не буде, сестри пішли до Воронежа, але, отримавши звістки про відновлення обителі і запрошення в неї, повернулися до Києва і привезли з собою труну свт. Тихона. Через деякий час нова келія сестер згоріла, і їм знову довелося зняти житло за містом. Одного разу в Лаврі м. Олену зустрів знайомий їй знатний мешканець Воронежа. Він умовив Київського митрополита Серапіона допомогти двом черницям отримати нову келію в монастирі. Але прямим виконавцем прохання став вже наступник владики Серапиона — митрополит Євгеній (Болховітінов), далекий родич м. Олени. Так закінчилися багаторічні випробування — наклеп, поневіряння, злидні, голод, життя вдалині від бажаних обителей, — все, що подвижниця зазнала зі смиренням і вірою. У 1834 р. прп. Олена почила. Згідно із заповітом, її поховали в гробі свт. Тихона. Цей цікавий факт був зазначений в епітафії на надгробній плиті.

У 1890 р. зі слів Флорівської стариці-черниці Євгенії Ткачової було складено і видано життєпис прп. Олени (нещодавно опубліковані і додаткові дані про подвижницю). У 1913 р. над могилою прп. Олени встановили засклений покрів. Пам’ять подвижниці шанувалася служінням замовних панахид. На стику 80-90-х рр. ХХ ст. всередині покрову була встановлена ​​ікона прп. Олени що написав Олексій Суровикін. 9 липня 2009 р. Свящ. Синод УПЦ прийняв рішення про канонізацію прп. Олени, 17 серпня. того ж року мощі подвижниці були знайдені і перенесені в Вознесенський собор монастиря, 8 жовтня відбулося її урочисте прославлення в лику святих.

На поч. XIX ст. в обителі прийняла постриг і 9 років підв’язалася блаженна Ірина Зеленогорська (Лазарева, † 22 квітня 1843 р.) — духовна дочка прп. 1aСерафима Саровського, що стала за його благословення засновницею жіночого монастиря на честь ікони Спаса Нерукотворного в Зелених горах Нижегородської губернії (була з числа 1-х насельниць Дівеєвської Млинської дівочої общини, та 3-ю її настоятелькою).

З 1856 р. до смерті в 1881 р. монастирем керувала ігуменя Парфенія, в миру Аполлінарія Олександрівна Адабаш — духовна поетеса (книга її віршів видавалася в 1875 і 2008 рр.), яка брала участь в складанні «Життя» прп. Парфенія Київського († 1855). Вона народилася в 1810 р. в Катеринославській губернії в дворянській сім’ї, а в 1840 р. стала насельницею Флорівської обителі, де в 1856 р. прийняла чернецтво. У 1870 р. ігуменя Парфенія відкрила при монастирі притулок для дівчаток-сиріт та дочок бідних батьків. Складена нею «Служба свв. рівноапп. Кирилу і Мефодію» була видана зі схвалення Святішого Синоду Російської Церкви.

У 1920 р. монастир був зареєстрований як парафія (для збереження доступу до храмів) і трудова артіль (для збереження житлоплощі), але в 1923 р. у артілі відняли Вознесенський собор (після цього він близько року належав «обновленцям», потім стояв порожнім ) і поселили в обителі сім’ї робітників (так виник «Городок металістів»), в 1929 р. артіль офіційно скасували і 1934 р. виселілі більшість черниць.

У 1941 р. монастир відродився: черниці використовували дозвіл нацистських окупантів на відкриття храмів (воно було дано, щоб завоювати симпатії населення, і пізніше розколоти Церкву), проте постійно ризикували життям. 1929-god-karta-kieva-nemeckayaКоли київські підпільники таємно ввели в монастир виснажених дітей із закритого притулку, влаштованого нацистами по-сусідству, — черниці допомогли малюкам зміцніти, і після війни деякі з врятованих ними приїжджали в обитель, щоб подякувати за новознайдений дар життя. Залишаючи місто, нацисти намагалися видворити черниць з монастиря, бо в дні боїв за Київ він потрапив в «зону відселення», — однак насельниці ховалися і переховували інших киян.

У 1960-х рр. обитель пережила спробу нового закриття: черниць позбави71933bbbc35bли цілого ряду приміщень і прописки в монастирі, багато були виселені, періодично влаштовувалися перевірки паспортів (як-то під час нічної перевірки, коли документи вилучали без пояснення причин, одна з послушниць перенесла нервове потрясіння і потрапила в лікарню). Цькування зупинилось втручанням Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I, який, після звернення до нього ігумені Анімаїси, увійшов в переписку з Головою Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді міністрів СРСР.